Оксана Стефанівна Забужко - Жити — пити

щось буркотів до матері на задньому сидінні. Таксист роздивлявся Ірчині ноги, вона до цього звикла.

«Ви дуже красива, може, і в батька вашого все владнається, буває й таке», – сказав таксист, зніяковів і взявся згадувати історії, коли такі хворі одужували. Ірка кивнула. Вона ніколи не витрачала зайвих емоцій, коли їй доводилося приймати компліменти від сторонніх чоловіків, з котрими її нічого не зв'язувало (і не зв'яже, це Ірка відчула через секунд тридцять), вона сухо дякувала і звинувачувала в усьому свої ноги, котрі як не ховай – а вони собі красувалися. Надійно ноги можна було сховати хіба що під довгими спідницями-балахонами, але їх Ірка зневажала більше за чоловіків, що витріщалися на її ноги. «Нічого й нікого не переробиш. Ні ноги, ні чоловіків», – бувало, зітхала Ірка. Таксист допоміг затягнути Сергійовича до квартири, вклав на ліжко і не взяв в Ірки грошей. Сергійовича було врятовано.

Вдома Сергійовичу швидко ставало краще. Він нічого не пам'ятав, що з ним відбувалося за ці дві доби, почав хамити дружині та покрикував на Ірку, традиційно забороняючи говорити про те, що трапилося. «Мені це пече!! Та стуліть уже свої пельки, що за люди?!»

Але Ірку важко було зупинити, вона, наче сполоханий оманливим потеплінням ведмідь, поволі виходила і знову поверталася до кімнати Сергійовича і шматками переповідала, як то все було. Сергійович кричав: «Та йди ти геть!», зітхав, натягував ковдру на голову. Він нікому не хотів вірити, нічого не хотів чути. Ірка сказала, що наступного разу вона не буде його рятувати, а все запише на відео мобільного телефону. Бо треба було не чманіти від горя та хвилювання, а фіксувати і цей вимір життя Сергійовича, його перші кроки, його перше слово, як він хапав її за волосся та вуха, як увірвався голий у памперсі до жінок, як здихав під смердючою ковдрою, як його судомило… Можливо б, тоді Сергійович все зрозумів та повірив.

Сергійович смоктав мочене яблуко. Він не розумів, чого вони так лютують. Ну, перепив, ну, погано було, ну, вивезли з села, і що? В чому проблема? Великий подвиг, дупи їм за це цілувати чи що? Бабня. Вічно заведуть це зойкання, метушаться. Будь-хто б таке зробив. До сліз цього разу він Ірку довів. «Падло, ну, яке ж падло!» – бурчала Ірка собі під носа, і відразу почала нити підшлункова.

Ірці не хотілося особливих слів вдячності, вона розуміла, що його «дякую» не буде щирим. Вона хотіла, щоб Сергійович помовчав, не бухтів, а хоча б трохи усвідомлював те, що сталося, і не поводився як хамидло. Він не пам'ятав, що вмирав, він нічого не пам'ятав, але мав нахабство дорікати матері, що вона, як дурепа, заплуталася і заблукала, тому його додому довезли не так швидко, як повинні були. Огидно і страшно.

А ще страшнішим було те, що все це може повторитися. Не завтра, можливо, навіть не через місяць. А влітку, чи восени, чи взимку. І що людина ось так, просто, може себе вбити, а в них не вистачить сил та часу, щоб і цього разу встигнути, навіть будучи дурепами та блукаючи.

Сергійович втомився від балаканини своїх бабів, він витріщався на стелю та мовчки смоктав скибку моченого яблука. Думки та бажання його гралися, мінялися місцями і ніяк не складалися у щось путнє.

Тим часом у прихованих від людського ока пенатах Бог вислухав двох втомлених ангелів, а згодом відправив крилатих на короткий відпочинок. Бог відкрив кватирку, щоб вигнати назовні той сморід перегару та нечистот, котрий принесли на своїх крилах ангели Сергійовича. Він вдивлявся у фото Сергійовича на особистому листку, всерйоз розмірковуючи над тим, щоб заборонити ангелам наближатися до двічі береженого. «Чого вони, бідні, тільки від них не набираються», – зітхнув Бог, принюхався, підвівся та відкрив кватирку ширше.

Два земні ангели в той час поскидали джинси і светри та попадали на одне ліжко, вкрилися старим картатим пледом і сподівалися, що уві сні, в котрий влетіли, наче у космічний простір, прийде полегшення, хоча жодних причин очікувати цього в них не було. Мабуть, то було «щось психологічне».

Ірен Роздобудько

Синдром Жанни-Ебютерн

– … А тепер вимкніть диктофон, – сказав лікар.

Ольга слухняно вимкнула.

Власне, все, що їй було потрібно, вона вже записала: історії, статистику, анамнез, хід лікуван ня, корисні поради, застереження і таке інше.

Вже знала, як почне і чим закінчить нарис, замовлений редакцією.

Але те, що почула, вимкнувши диктофон, змусило її заклякнути з відкритим ротом.

А потім розсердитись. Навіть розлютитися.

– …ось такі справи… – на завершення додав Вікентій Павлович, головний лікар клініки «Соціальної терапії». – Сподіваюсь, ви про це не напишете. Тим більше – від мого імені.

Він суворо поглянув на неї і постукав олівцем по поверхні стола.

Ольга кивнула, підвелася, подякувала і попрощалася.

Все це зробила, немов механічна лялька.

Ідучи коридорами, помітила, що почався обід.

До їдальні стягувалися люди в спортивних костюмах. Зустрілася і Катерина, з якою розмовляла кілька годин тому. Приязно посміхнулась Ользі:

– Вже йдете? А може, з нами – чайку?

Ольга подякувала, чемно відмовилась, побажала удачі і швидко побігла сходами вниз, до виходу. Ніби щось вкрала, майнула думка.

Історію Катерини вона вирішила поставити на початок своєї майбутньої статті…

– У нашій родині сильно пив прадід. Точніше, прапрадід, – казала Катерина. – Іноді, збираючись на якесь сімейне застілля, батьки переповідали легенди про пригоди нашого навіженого пращура – як він, маючи звання лейб-медика, аристократичне виховання, чималі статки, красуню-дружину і п'ятьох діточок, повертався додому напівроздягнутим, роздарувавши в трактирі весь свій одяг до нитки або на ярмарку ліз боротися з ведмедем, якого приводили цигани. Я сміялася з цих історій разом з усіма…

Перший келих шампанського я випила на своєму дні народження, коли мені виповнилось чотирнадцять. Напій мені дуже сподобався! Веселими, гострими бульбашками він стрельнув у мозок і – присягаюся! – в цю хвилину я зрозуміла свого пращура, котрий міг стрибнути на коня і помчати світ за очі, аби лише вихлюпнути свою зухвалість, радість, відчайдушність на тих, хто в затхлому світському товаристві ніколи не дозволяв собі бути не таким, як усі!

Коли у мене з'явилися власні заощадження, я, зібравши подруг, запропонувала купити шампанське. Вистачило аж на три пляшки на чотирьох.

Ми сіли на повалене дерево у глибині великого міського скверу. Світило яскраве сонце, довкола височіли сосни, а з-під рясного килима голок пробивалася перша весняна трава. Ми сміялися, жартували і пили шампанське з паперових рурочок, скручених з аркушів зошита. Пити треба